Які видавництва найвпізнаваніші в Україні?

Вивчення окремих аспектів читання і читацьких уподобань є важливим елементом успішного видавничого процесу. Для того, аби вчасно й вдало реагувати на суспільні зміни, сучасному видавцю потрібно відстежувати дослідження читацької аудиторії, і навіть самому проводити їх серед своїх читачів.

Результати дослідження "Ukrainian Reading and Publishing Data 2018" продемонстрували проблему упізнаваних для населення всієї України видавництв, які могли б стати маркерами для українців як «нації, що читає». На мою думку, цю проблему могла б вирішити низка піар-ходів, спрямованих на популяризацію окремих імен; ширша реклама книжкових новинок у ЗМІ (наприклад, рубрики «що почитати» у масових виданнях та програмах), використання буктрейлерів тощо.

За результатами дослідження, видавництво "Ранок" знає найбільша кількість читачів України — 10,4 %. На другому місці за популярністю опинилось видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Івана Малковича — його знає 7,2% українців. На третьому місці — "Клуб Сімейного Дозвілля" з 6,2% опитаних. За ним — "Видавництво Старого Лева" (3,9%) і "Фоліо" (3,3%).

Задля популяризації українських видавництв непоганий ефект також може дати збільшення кількості перекладів світових новинок українською. І хоча нашумілі бестселери не завжди виправдовують свою популярність, можливість відстежувати модні віяння дає читачам відчуття причетності до того, що відбувається в світі.

Отож створення модного успішного іміджу читанню варто зробити ключовою ідеєю і діяльності видавництв, і розробки програм популяризації читання.

«Єдина країна» чи «Единая страна»: МОВНЕ ПИТАННЯ

Сьогодні дуже важливо сформулювати принцип національної ідеології. Без чіткої доктрини побудови національної держави Україна приречена на поразку. Коли ми говоримо про Євросоюз як об’єднану територію багатьох європейських держав, забуваємо при цьому, що кожна країна обстоює свою національну самоідентифікацію: поляки залишаються поляками, французи – французами, іспанці – іспанцями. І першим ідентифікатором завжди виступає мова. Обов’язковою умовою для отримання роботи чи громадянства в країні Євросоюзу є володіння мовою, підтверджене відповідним сертифікатом складеного іспиту. 

Війна з Росією загострила чимало питань політичних, економічних, територіальних, ідеологічних, культурних, у тому числі й мовних. І на ці питання Україна повинна нарешті дати однозначні відповіді. Адже загравання та прогинання перед ворогом, відсутність чіткої національної політики, половинчастість домовленостей призвели до втрати частини території України та до щоденної загибелі наших військових у зоні ООС.

В Україні ж сьогодні поширені, за визначенням перекладача, видавця Вадима Карпенка, «мислевіруси». Їх чимало: «КАКАЯ РАЗНИЦА?», «И ТАК ПОЙМУТ», «ЄДИНА КРАЇНА –ЕДИНАЯ СТРАНА», «РОСІЙСЬКОМОВНІ ПАТРІОТИ». Це гасла, які містять подвійність. Нам вперто вкладають у голови ідеологему про те, що неважливо, якою мовою ми спілкуємося – на всіх рівнях: держслужбовців, диспетчерських служб, комунальних і приватних підприємствах, у медичних закладах, у закладах освіти чи в Кабінеті Міністрів. Мислевірус «какая разница?» передбачає зверхність російської мови й не є аргументом вживання мови

української. Для багатьох така логіка стає несподіваним відкриттям.

На мою думку, важливість мови полягає в тому, що вона повинна кон солідувати та зміцнювати націю, сприяти її духовному та куль турному розвитку. Як це не сумно, але в Україні спостерігається зовсім інша тенденція – питання мови дуже часто “розколює” країну на два антагоністичні табори – захисники “україномов ності” та захисники “російськомовності”. Та чи насправді існує мовна проблема в Україні, чи, можливо, вона штучно ство рюється певними політичними силами для просування власних інтересів?  А чи не виникають усі ці безпідставні “мовні тертя” через незнання законодавства України про мови?! Можливо, це

лише один із проявів слабкості правової держави?

Звичайно я підтримую новий мовний закон №5670-д, який регулюватиме всю мовну політику в країні. Законопроектом передбачається врегулювання використання державної мови у всіх сферах. Норми не стосуються приватного спілкування та релігійних обрядів. Українська мова у законі стверджується єдиною державною, а заклики до багатомовності вважаються розколом суспільства. 

Клясичний наш?

Правопис є відображенням мови на письмі – він має відображати якомога більше досконалість і гармонійність мови. Час від часу з’являється потреба привести правопис до відповідності з мовою – це спостерігаємо в кожній мові. «Мова – живий організм, система якого перебуває в постійному русі, тому ніякий правописний кодекс не може охопити всього того, що в ній наявне. Потрібно постійно враховувати нове в нашій мові, уточнювати, а може, й змінювати поодинокі елементи орфографії». 

Правописна дискусія сьогодення розпочалася у кінці ХХ століття, її втіленням став "Проєкт" українського правопису, запропонований у 1999 р. новими реформаторами української мови, зокрема, мовознавцями В. Німчуком, О. Пономаревим. Основне їхнє гасло – "відновлення

сплюндрованого більшовиками справжнього українського правопису".

Зокрема, наведемо найдискутивніші орфографічні нововведення, що пропонувалися "Проєктом":

1) розподільна вимова губних б, п, в, м та йотованих я, ю, є: б’юро, б’юджет, п’юпітр (не залежно від того, чи це власне українське слово чи запозичене);

2) пропонується також відмінювати раніше невідмінювані запозичені іменники на о: метра, сітра, б’юра;

3) впроваджуються паралельні форми ефір та етер, кафедра та катедра;

4) дифтонг аu радять передавати за допомогою ав: авкціон, лавреат, павза;

5) написання и на початку слова замість і: инакше, иноді, инколи;

6) и в родовому відмінку іменників жіночого роду: радости, печали, повісти;

7) написання я після голосних у словах: матеріяльний, соціяльний;

8) розширено вживання ґ у власних назвах: Верґілій, Ґеґель тощо;

9) написання слів з пів- окремо: пів літра, пів метра, пів сотні, пів тонни.

Серед мовознавців запропоновані зміни сприйняті були неоднозначно. Так, В. Русанівський наводить досить аргументовані спростування, з якими важко не погодитися. Адже, справді, мова – це живий організм, що перебуває у постійному русі, змінюється, до неї потрапляють запозичення з інших мов, при чому деякі з них сприймаються без змін, а деякі пристосовуються до власної фонетичної системи.
"Навряд чи який-небудь ентузіаст (а я розроблювачів цього правопису називаю ентузіастами, або ентузіястами, або ентузіазистами), навряд чи хто з них захоче повертати "крейді" її німецьке звучання "крайде", "шибці" її німецьке звучання "шайбе". Так і з іменниками, що мають у мові оригінальний "йот" між голосними. Українська мова засвоїла з "йот" такі слова, як "дієта", "пієлонефрит"... і багато інших, але уникла цього звука в словах "аерофлот", "пірует", "асоціація", "варіант". Штучно підганяти під оригінал – гибле заняття для фахівця", – підсумовує В. Русанівський.
Щодо запозичених іменників на "о" теж переконливим видається звинувачення реформаторів у непослідовності, адже за аналогією до того, як вони пропонують відмінювати метра, кіна, пальта слід відмінювати і плата, плацца, такса, какада, меня, б’юра. А це вже просто нісенітниця, з якою важко погодитися навіть обивателю. Якщо ж робити для ряду слів винятки, то навіщо ж запроваджувати таке правило?
Щодо необґрунтованого розширення вживання ґ В. Русанівський застерігає реформаторів від поширення літери на всі запозичені слова, де відповідна літера виступає в оригіналі: у "Проєкті" відхилення від четвертого видання українського правопису нібито немає, нові правила не вводяться, але написання типу: Верґілій, Ґеорг, Ґеґель, Васко де Ґама і подібне вже є, а далі можуть піти загальні назви, в яких g передаватиметься через ґ. Це призведе до втрати своєрідності української мови та зникнення орфографічної прозорості.
Написання окремо слів з пів- вноситиме також непослідовність, адже по-різному будуть писатися похідні слова: пів літра, але півлітровий, пів відра і піввідерний.
Отже, В. Русанівський підсумовує: "пропозиції найновішого правопису нічого не полегшують, а на багато років роблять неграмотним 48 мільйонний народ. Німчук милостиво обіцяє нам, що нові правила існуватимуть паралельно зі старими років з 10. Це означає тільки одне – 10 років у нас не буде ніякого правопису. Та не буде його й пізніше. То чи слід спокійно спостерігати за неграмотною авантюрою?"
Таким чином, як бачимо, питання реформування українського правопису досить гостро стоїть і на сьогоднішній день. Прикро тільки, що помилки повторюються – знову суто філологічні питання, які мають вирішуватись в наукових кабінетах, стають предметом політичних спекуляцій, а тому загрожують ще більшими проблемами – розколу суспільства. В.Липинський на початку ХХ ст. писав, що українці в 1917- 1919 рр. розійшлися на правописі, а втратили державність. Наш сучасник П. Толочко зауважує, що щось подібне відбувається і сьогодні: "Ми штучно підігріваємо мовне питання, доводимо його до кипіння, і тим самим розриваємо українське суспільство". 

Вищезазначені процеси відбуваються в той час, коли українська мова ще не так давно здобула свою державність, коли лише почалось її справжнє утвердження у багатьох сферах, розширились межі функціонування, коли певна частина не україномовного суспільства тільки усвідомила нагальну потребу її вивчення та використання. Тому потрібно досить уважно та ретельно підходити до будь-яких мовних змін, вводити нові норми обережно, враховуючи історичні чинники, а не чиїсь амбіції чи аргументи на зразок "так говорять у нашому селі".

Так, певні питання українського правопису справді потребують доопрацювання, вони є каменем спотикання навіть для деяких фахівців, не кажучи вже про школярів: наприклад, родовий відмінок іменників чоловічого роду однини, кличний відмінок, написання складних слів окремо, разом, через дефіс, особливо в новотворах, іншомовних запозиченнях. Але якраз ці проблеми лишаються поза увагою реформаторів, які більше цікавляться націоналістичними, політичними аспектами.